Вашы Каралеўскія Міласці, Вашы Каралеўскія Высокасці, Шаноўныя сябры Нобелеўскага камітэту, шаноўнае спадарства. З вялікім хваляваннем выпадае мне гонар выступіць тут на ўшанаванні лаўрэатаў прэміі Міру за 2022 год. Сярод іх і мой муж Алесь Бяляцкі. На жаль, ён не можа прыняць узнагароду асабіста. Ён за кратамі ў Беларусі. Таму я стаю за гэтай трыбунай.
Хачу выказаць вялікую падзяку:
Нарвежскаму Нобелеўскаму камітэту, рашэнне якога ўмацавала Алеся ў гатоўнасці стаяць у сваёй праўдзе і дае надзею ўсім беларусам, што можна разлічваць на дэмакратычную салідарнасць у барацьбе за свае правы.
Дзякуй усім, хто падтрымліваў Алеся, яго сяброў і яго справу ўсе гэтыя гады і падтрымлівае цяпер.
Шчыра віншую Цэнтр грамадзянскіх свабод і Міжнароднае таварыства «Мемарыял» з заслужанай узнагародай.
Алесь і ўсе мы ўсведамляем, наколькі важна і рызыкоўна выконваць місію праваабаронцаў, асабліва ў трагічны час агрэсіі Расіі супраць Украіны.
Не толькі Алесь у турме — тысячы беларусаў, дзясяткі тысяч рэпрэсаваных, зняволеных за сваю грамадзянскую пазіцыю знаходзяцца там.
Сотні тысяч вымушаны ўцякаць з краіны толькі таму, што хацелі жыць у дэмакратычнай дзяржаве. У Беларусі, на жаль, ужо гадамі працягваецца вайна ўлады супраць уласнага народа, мовы, гісторыі, супраць дэмакратычных каштоўнасцяў.
Пра гэта гавару тут з болем і перасцярогай, бо сённяшнія палітычныя і ваенныя падзеі пагражаюць Беларусі стратаю дзяржаўнасці і незалежнасці.
На жаль, улада з грамадствам размаўляе толькі пры дапамозе сілы — гранатаў, дубінак, электрашокераў, бясконцых арыштаў і катаванняў. Пра нацыянальны кампраміс або дыялог няма размовы. Пераследуюць дзяўчат і хлопцаў, жанчын і мужчын, непаўналетніх і людзей сталага ўзросту. У беларускіх турмах уладарыць нечалавечае аблічча сістэмы, асабліва для тых, хто марылі быць свабоднымі людзьмі!
У такой сітуацыі невыпадкова, што за дэмакратычныя перакананні і праваабарончую дзейнасць улады арыштавалі Алеся і яго паплечнікаў з Праваабарончага цэнтра «Вясна»: у вязніцах Марфа Рабкова, Валянцін Стэфановіч, Уладзімір Лабковіч, Леанід Судаленка, Андрэй Чапюк і іншыя праваабаронцы. Другія зараз яшчэ пад следствам і пракурорскімі абвінавачваннямі, трэція вымушаны былі эміграваць за мяжу. Але створанага больш за дваццаць пяць гадоў таму Алесем і яго аднадумцамі Праваабарончага цэнтра «Вясна-96» — не разбіць, не спыніць, не стрымаць!
Алесь не мог перадаць на волю тэкст свайго выступу, ён паспеў сказаць мне літаральна пару сказаў. Таму падзялюся з вамі ягонымі думкамі — і гэтымі, і запісанымі раней. Гэта фрагменты яго ранейшых выказванняў, твораў, разваг. Тут яго думкі аб мінулым і будучыні Беларусі, аб правах чалавека, аб лёсе міру і свабоды.
То перадаю слова Алесю.
«Так бывае, што людзі, якія найбольш цэняць свабоду, часта пазбаўлены яе. Я ўспамінаю сваіх сяброў — праваабаронцаў з Кубы, Азербайджана, Узбекістана, я ўспамінаю сваю духоўную сястру Насрын Сатудэ́ з Ірана. Я захапляюся кардыналам Язэпам Чэнем (Joseph Zen) з Ганконга. Зараз у Беларусі тысячы людзей знаходзяцца за кратамі па палітычных матывах, і яны ўсе мае браты і сёстры. Нішто не можа спыніць прагу людзей да волі.
Тут зараз у турме ўся Беларусь. Сядзяць журналісты, палітолагі, прафсаюзныя лідары, сярод іх багата маіх знаёмых і сяброў… Суды працуюць як канвеер, асуджаных развозяць па калоніях, а новыя хвалі палітзняволеных займаюць іх месца…
Гэтая прэмія належыць усім маім сябрам-праваабаронцам, усім грамадскім актывістам, дзясяткам тысяч беларусаў, якія прайшлі праз збіццё, катаванні, арышты, турму. Гэтая прэмія — узнагарода мільёнам беларускіх грамадзян, якія выступілі ў абарону сваіх грамадзянскіх правоў.
Яна падкрэслівае тую драматычную сітуацыю, якая склалася з правамі чалавека ў краіне.
Нядаўна ў мяне адбыўся кароткі дыялог.
— Калі на волю? — спыталіся ў мяне.
— А я і так вольны, у душы, — адказаў я.
Мой вольны дух лунае па-над вязніцай і над кляновым лістом абрысаў Беларусі.
Я зазіраю сабе ўсярэдзіну, і здаецца, што мае ідэалы не змяніліся, не страцілі каштоўнасць, не пацьмянелі. Яны заўжды са мной, і я ахоўваю іх, як магу. Яны — як адлітыя з золата, і іх не бярэ ржа.
Мы хочам уладкаваць наша грамадства як больш гарманічнае, справядлівае і спагадлівае. Дабіцца незалежнай, дэмакратычнай Беларусі. Марым, каб яна была ўтульнай і прывабнай для жыцця.
Гэтая ідэя высакародная, сугучная агульным для свету цывілізацыйным уяўленням.
Мы ж не марым пра штосьці надзвычайнае, мы хочам усяго толькі «людзьмі звацца», як сказаў наш класік Янка Купала. Тут — і павага да сябе саміх, і да іншых, тут і правы чалавека, дэмакратычны лад жыцця, беларуская мова і наша гісторыя.
Я рана пачаў ставіцца крытычна да савецкай рэчаіснасці. Сярод іншага, сутыкнуўся з рэзкім абмежаваннем ужывання беларускае мовы, з палітыкай дэбеларусізацыі, якая праводзілася тады — дый праводзіцца і цяпер. Ранейшая каланіяльная залежнасць Беларусі засталася. А ў выніку — пагроза для існавання беларусаў як народа.
Драматычная памылка — аддзяляць правы чалавека ад каштоўнасцяў ідэнтычнасці і Незалежнасці. У незалежніцкім падпольным руху я з 1982 года, фактычна з 20-ці гадоў.
Яго задача — дабіцца дэмакратычнай незалежнай Беларусі, у якой бы паважаліся правы чалавека. Не можа быць Беларусі без дэмакратыі, і не можа быць правоў чалавека без незалежнай Беларусі. А грамадзянская супольнасць павінна валодаць такой ступенню незалежнасці, якая гарантуе бяспеку асобы ад злоўжыванняў улады дзяржавай.
Я веру, бо ведаю, што мінае ноч і надыходзіць ранак. Я ведаю: што нас няўтомна штурхае наперад, дык гэта надзея і мара.
Марцін Лютэр Кінг заплаціў за сваю мару жыццём, яго застрэлілі. Мая плата за маю мару меншая, але ўсё роўна за яе даводзіцца плаціць. Я не шкадую ні кроплі. Бо мая мара вартая гэтага. Мае ідэалы сугучныя з ідэаламі маіх старэйшых сяброў і духоўных настаўнікаў — чэха Вацлава Гавела і беларуса Васіля Быкава. Абодва яны прайшлі праз вялікія жыццёвыя выпрабаванні, абодва багата чаго зрабілі для сваіх народаў і культуры, абодва змагаліся за дэмакратыю і правы чалавека да апошніх хвілінаў свайго жыцця.
Немагчыма, каб на пустым полі адразу вырас добры ўраджай. Поле трэба добра ўгнойваць, камяні выбіраць… А тое, што пакінула ў Беларусі камуністычная ўлада за 70 гадоў, можна назваць выпаленай зямлёй…
Былі часы ў канцы 80-х гадоў, калі мы літаральна ведалі адзін аднаго ў твар… Але на пачатку 90-х з'явіліся тысячы і дзясяткі тысяч…
9 жніўня 2020 года ў Беларусі прайшлі прэзідэнцкія выбары. Масавыя фальсіфікацыі прывялі да таго, што людзі выйшлі на вуліцу. У двубоі сышліся Дабро і Зло. Зло — добра ўзброенае. А з боку Дабра — толькі нечуваныя для краіны мірныя масавыя пратэсты, якія збіралі сотні тысяч людзей.
Улады напоўніцу запусцілі рэпрэсіўны механізм катаванняў і забойстваў — Рамана Бандарэнкі, Вітольда Ашурка і многіх іншых.
Выказванні Лукашэнкі пацвярджаюць, што выканаўцам дадзены карт-бланш, каб праз страх спыніць людзей.
Але грамадзяне Беларусі патрабуюць справядлівасці. Яны патрабуюць, каб тыя, хто ўчыняў масавыя злачынствы, былі пакараныя. Патрабуюць свабодных выбараў. Ніколі ўжо Беларусь і беларускае грамадства не будуць ранейшымі, калі былі цалкам звязаныя па руках і нагах. Людзі прачнуліся…
Зараз перманентная барацьба дабра і зла разгарнулася ледзь не ў чыстым выглядзе ўва ўсім рэгіёне. Халодная сцюжа з Усходу сутыкнулася з цяплом еўрапейскага рэнесансу.
Мала быць адукаваным і дэмакратычным, мала быць гуманным і міласэрным. Трэба ўмець бараніць свой набытак і сваю Айчыну. Недарэмна ў Сярэднявеччы паняцце Айчыны было тоесным паняццю свабоды.
Гэта найвышэйшы і нечуваны па сваёй жорсткасці ўзровень рэпрэсіяў. Людзі праходзяць праз неймаверныя катаванні і пакуты.
Камеры і турмы больш нагадваюць савецкія грамадскія прыбіральні, дзе людзей трымаюць месяцамі і гадамі. Я абсалютна супраць таго, каб жанчыны знаходзіліся ў турме, а ўявіце, як ім даводзіцца ў турме Беларусі — у гэтым філіяле пекла на зямлі!
Я дакладна ведаю, якая Украіна задавальняла б Расію і Пуціна — несамастойная дыктатура. Такая, як сённяшняя Беларусь, дзе не чуваць голасу прыдушанага народа.
Расійскія вайсковыя базы, велічэзная эканамічная залежнасць, культурная і моўная русіфікацыя — вось адказ, на чыім баку Лукашэнка.
Улады Беларусі незалежныя толькі ў той ступені, у якой ім дазваляе Пуцін. І таму трэба змагацца супраць «інтэрнацыянала дыктатур».
Я праваабаронца і таму — прыхільнік негвалтоўнага супраціву. Я не агрэсіўны па натуры чалавек, імкнуся гэтак заўсёды паводзіць сябе. Аднак я таксама добра разумею, што дабро і праўда павінны ўмець абараняць сябе.
Як магу, трымаю мір у маёй душы, гадую яго, як далікатную кветку, адганяю злосць. І малюся, каб рэчаіснасць не прымусіла мяне адкапаць даўно закапаную сякеру і бараніць праўду з сякерай у руках. Мір. Няхай мір застанецца ў маёй душы.
А 10 снежня мне хочацца паўтарыць для ўсіх: «Не бойцеся!»
Гэта тое, што сказаў у 80-я папа Ян Павел II, калі прыехаў у камуністычную Польшчу. Больш ён нічога тады не сказаў, але хапіла. Я веру, бо ведаю, што пасля зімы наступае вясна».
Я цытавала Алеся Бяляцкага. І завяршу выступ воклічамі ягонай душы: Свабоду беларускаму народу! Свабоду «Вясне»! *
*От редакции: Наталья закончила речь хорошо известными каждому беларусу словами. К сожалению, мы не можем воспроизвести их без угрозы блокировки ресурса, однако выражаем всецелую поддержку Наталье, Алесю и всем правозащитникам страны.

Ваше Величество, Ваши Королевские Высочества, дамы и господа! Дорогие друзья!
Прежде всего позвольте мне от имени общества «Мемориал» поблагодарить Норвежский нобелевский комитет за присуждение нашему обществу Нобелевской премии мира этого года.
Мы особо благодарны Нобелевскому комитету за то, что разделяем эту высокую честь с украинским «Центром гражданских свобод» и с мужественным белорусским правозащитником Алесем Беляцким. Такое решение комитета имеет важное символическое значение: оно подчеркивает, что государственные границы не могут и не должны разделять гражданское общество. А для нас это соседство — дополнительная награда.
Общество «Мемориал» существует уже 35 лет. Сегодня его организации работают во многих регионах России, в Украине, в нескольких странах Западной Европы. Присужденная нам Нобелевская премия — это заслуга каждой из этих организаций, каждого из тысяч людей, принимающих участие в их деятельности — их членов, сотрудников, волонтеров, участников публичных акций. Это заслуга и тех, кого уже нет с нами. В особенности тех, кто создавал наше общество и сделал его тем, чем оно сегодня стало: Андрея Сахарова, Арсения Рогинского, Сергея Ковалева, многих других. Это их премия, так же как и наша.
В нашей работе на равных сосуществуют два основных направления.
Первое — это восстановление исторической памяти о государственном терроре. Мы ведем архивные исследования, ищем места расстрелов и захоронений, собираем собственные архивы, библиотеки, музейные коллекции, издаем книги, организуем публичные акции памяти. Мы проводим выставки, научные конференции и семинары, работаем с молодежью. Мы создаем базы данных о жертвах террора и о тех, кто этот террор осуществлял. Мы рассказываем о преследованиях инакомыслящих, об интеллектуальном, гражданском и политическом сопротивлении тоталитаризму.
Второе — это борьба за права человека в новую, постсоветскую эпоху. Это сбор, анализ и публикация информации о нарушениях прав человека в горячих точках: в Нагорном Карабахе, Приднестровье, Таджикистане, зоне осетино-ингушского конфликта, Чечне, Донбассе. Это поиск пропавших без вести, расследование бессудных расправ и так называемых исчезновений. Это помощь беженцам и вынужденным переселенцам. Это мониторинг политических преследований и правовая помощь политзаключенным, которых сегодня в России уже не меньше, чем было в СССР к началу перестройки. В известном смысле это продолжение борьбы за свободу, которая не прекращалась и в годы советской власти, — здесь соединяются прошлое и настоящее.
В своем выступлении мне хотелось бы коснуться нескольких общих вопросов.
Первый вопрос — это соотношение между правозащитой и работой с исторической памятью в деятельности «Мемориала».
Двести лет назад Пушкин видел основу «самостоянья человека», его достоинства и личной свободы в его чувстве сопричастности к прошлому, в любви «к родному пепелищу» и к «отеческим гробам». На неразрывной связи между памятью и свободой основана и работа «Мемориала».
Специфика этой работы — в том, что мы занимаемся исследованием и документированием не просто трагедий прошлого и острых общественных коллизий настоящего. Мы исследуем и документируем преступления. Преступления против человека и против человечности, совершенные или совершаемые государственной властью. И первопричину этих преступлений мы видим в сакрализации государственной власти как высшей ценности, в провозглашении абсолютного приоритета того, что этой власти угодно считать «государственными интересами», над личностью, ее свободой, достоинством и правами. Эта перевернутая система ценностей, в которой люди — лишь расходный материал для решения государственных задач, господствовала в нашей стране 70 лет.
Одно из очевидных следствий сакрализации государства — возрождение имперских амбиций. Проявлением этого в начале Второй мировой войны стали нападения на Польшу и Финляндию, захват стран Балтии, аннексия Бессарабии и Северной Буковины. Послевоенный диктат в отношении стран Восточной Европы, вторжения в Венгрию в 1956-м и Чехословакию в 1968-м, война в Афганистане — проявление тех же амбиций, которые живы и сегодня.
Другое следствие — безнаказанность не только тех, кто принимает преступные политические решения, но и тех, кто совершает преступления при их исполнении. Безнаказанными и даже нерасследованными остаются бессудные казни, убийства мирных жителей, пытки и мародерство. Мы видели это в военных действиях в Чечне, мы видим это и сегодня на захваченной территории Украины. После бомбежек Грозного уничтожение Мариуполя не стало чем-то принципиально новым.
Цепь безнаказанных преступлений продолжается, она не прервется сама собой. И у этой проблемы нет никакого компромиссного решения.
Увы, у российского общества не хватило сил прервать традицию государственного насилия.
Семьдесят лет государство уничтожало всякую солидарность между людьми, атомизировало общество, искореняя в нем всякое проявление гражданской солидарности, превращая его в покорное и безгласное «население». Сегодняшнее печальное состояние гражданского общества в России — прямое следствие непреодоленного прошлого.
Для нас высшим приоритетом является человек, его жизнь, свобода и достоинство. Мы отвергаем формулу «человек — ничто, государство — все». В центре нашего внимания не эпохальные исторические события и не вопросы «большой политики» (хотя и в этих вопросах приходится разбираться, чтобы понять контексты человеческих судеб). Для нас важнее имена и судьбы конкретных людей, ставших жертвами преступной государственной политики, в прошлом и настоящем. Имя и Судьба — это та основа, тот уровень, на котором мы работаем, то, что мы документируем или восстанавливаем.
Второй вопрос — это наднациональный, общечеловеческий характер проблем, которыми занимается «Мемориал».
Человечество уже давно осознало, что права и свободы человека не связаны национальными границами. Здесь все ясно, и сегодняшний выбор Нобелевского комитета отчетливо это подтверждает. Идея верховенства, универсальности и неделимости прав человека превратилась в один из ключевых факторов человеческого общежития, в залог мира и прогресса на планете. Заметный вклад в это превращение внесла отечественная мысль, от русского философа XIX века Владимира Соловьева до Андрея Сахарова, Юрия Орлова и других советских диссидентов.
С исторической памятью дело обстоит сложнее. В каждой стране, в каждом обществе складываются собственные исторические нарративы, собственные «национальные образы прошлого», которые нередко противоречат тем, что сложились у соседей. Причиной споров при этом становятся, как правило, не те или иные факты, а разные интерпретации одних и тех же событий. Различия в осмыслении и оценках одних и тех же исторических событий, возникающие у разных народов, неизбежны — ведь и осмысление, и оценки рождаются в контексте разных национальных историй. Надо лишь научиться осознавать причины возникновения этих различий и уважать право каждого народа на собственное понимание прошлого.
Бессмысленно игнорировать «чужую» память, делать вид, что ее не существует вовсе. Бессмысленно и крайне опасно отрицать ее обоснованность, огульно объявляя ложными те интерпретации исторической реальности, которые стоят за этой памятью. И смертельно опасно использовать историю в качестве политического инструмента, развязывать «войны памятей».
В советской империи любые попытки борьбы народов за национальную независимость и даже просто проявления национального самосознания, не укладывающиеся в идеологическую догму, объявлялись «буржуазным национализмом» и жестоко подавлялись. После распада СССР в новых государствах, возникших на его территории, стали складываться новые исторические нарративы, не совпадающие с официальной советской исторической мифологией. И вскоре после прихода к власти Владимира Путина новое российское руководство и его идеологическая обслуга начали яростные и агрессивные «войны памяти» против своих соседей — Эстонии, Латвии, Украины, — в полной мере используя при этом старые советские стереотипы и ярлыки. Конечно, это делалось отнюдь не во имя «исторической правды», а ради собственных политических интересов. Кончилось тем, что борьба с «национализмом» и «бандеровщиной» стала идеологическим обоснованием и пропагандистским обеспечением безумной и преступной захватнической войны против Украины.
И одной из первых жертв этого безумия оказалась историческая память самой России. В самом деле, для того чтобы выдать агрессию против соседней страны за «борьбу с фашизмом», потребовалось искорежить умы российских граждан, поменяв местами понятия «фашизм» и «антифашизм». Теперь российские массмедиа именуют «антифашизмом» вооруженное вторжение в соседнюю страну, не дававшую к этому никаких поводов, аннексию захваченных территорий, террор против гражданского населения в оккупированных районах, военные преступления. Нагнетается ненависть к Украине, ее культура и ее язык публично объявляются «неполноценными», а украинский народ несуществующим. «Фашизмом» же называют сопротивление агрессору. Все это абсолютно противоречит историческому опыту России, обесценивает и искажает память о подлинно антифашистской войне 1941–1945 годов, память о советских солдатах, сражавшихся против Гитлера. Слова «русский солдат» в сознании множества людей будут связаны теперь не с ними, а с теми, кто сеет смерть и разрушение на украинской земле.
И наконец, последняя проблема, которой я хотел бы коснуться в этом выступлении, — проблема вины и ответственности.
Нас мучает вопрос — действительно ли «Мемориал» заслужил Нобелевскую премию мира?
Да, мы пытались противостоять размыванию исторической памяти и правового сознания, документировали преступления прошлого и настоящего. Не будем скромничать: мы в самом деле очень много делали и немало сделали. Но разве наша работа предотвратила катастрофу 24 февраля?
Чудовищный груз, упавший на наши плечи в этот день, стал не легче, а тяжелее после известия о присужденной нам премии.
Нет, это не груз «национальной вины». Не стоит вообще говорить о «национальной» или какой-нибудь еще коллективной вине, — хотя бы потому, что концепция «коллективной вины» решительно отвергается правовым сознанием. Совместная работа участников нашего движения базируется на совсем другой мировоззренческой основе — на понимании гражданской ответственности за прошлое и за настоящее.
Ответственность же человека за все, что происходит с его страной, да и со всем человечеством, основана, как заметил еще Карл Ясперс, на солидарности, общегражданской и общечеловеческой. Это же относится и к чувству ответственности за события прошлого. Оно вырастает из ощущения человеком своего единства с предыдущими поколениями, из способности осознать себя звеном в цепи этих поколений — то есть из осознания своей принадлежности к сообществу, которое не вчера возникло и, будем надеяться, не завтра исчезнет. Готовность к ответственности — это исключительно личное качество: человек сам, добровольно, принимает на себя ответственность за то, что происходило когда-то, или за что-то, что происходит сейчас, но в чем он непосредственно не участвует; никто другой не может возложить на него этот груз. И самое важное: чувство гражданской ответственности, в отличие от чувства вины, требует не «покаяния», а работы. Его вектор направлен не в прошлое, а в будущее.
«Мемориал» как раз и представляет собой союз людей, добровольно принимающих на себя гражданскую ответственность за прошлое и настоящее и работающих во имя будущего. И, может быть, мы должны воспринимать эту премию не только как оценку того, что сумели сделать за 35 лет, но и как своего рода аванс, ибо мы не опускаем руки и продолжаем работать.
Благодарю за внимание.

Ваші Величності, Ваші Королівські Високості, шановні члени Норвезького Нобелівського комітету, громадяни України та громадяни світу.
Цього року оголошення Нобелівської премії миру чекала вся Україна. Ми розцінюємо її як визнання зусиль всього українського народу, що сміливо виступив проти спроб зруйнувати мирний розвиток Європи, та як відзначення важливості роботи правозахисників у попередженні військової загрози в усьому світі.
Ми пишаємося, що сьогодні вперше українська мова прозвучить на офіційній церемонії.
Ми отримуємо Нобелівську премію миру під час війни, яку розпочала Росія. Ця війна триває вже вісім років 9 місяців та 21 день.
Для мільйонів людей стали звичними такі слова як обстріли, катування, депортації, фільтраційні табори. Але немає таких слів, щоб передати біль матері, яка втратила новонародженого сина після обстрілу пологового відділення лікарні. Вона щойно пригортала свою дитину, називала на ім’я, годувала грудьми, вдихала її запах – і раптом російська ракета зруйнувала весь її всесвіт. І тепер її омріяна і така жадана дитина лежить у найменшій у світі труні.
Не існує напрацьованих рішень для викликів, через які ми та весь світ проходимо. Люди у різних країнах також борються за свої права та свободи у надзвичайно складних обставинах. Тому сьогодні я спробую бодай поставити правильні питання, щоб ми почали ці рішення шукати.
Перше. Як повернути значення правам людини?
Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Люди почали сприймати права та свободи як даність. Навіть у розвинених демократіях набирають вагу сили, що ставлять під сумнів принципи Загальної декларації прав людини. Але права людини не виборюються раз і назавжди. Цінності сучасної цивілізації треба захищати.
Мир, прогрес та права людини нерозривно пов’язані.
Держава, яка вбиває журналістів, ув’язнює активних людей чи розганяє мирні демонстрації, становить загрозу не тільки для своїх громадян. Така держава становить загрозу для всього регіону та миру у світі в цілому. Тому на системні порушення світ повинен реагувати.
Права людини мають бути не менш вагомим чинником у прийнятті політичних рішень як економічна вигода чи безпека. Цей підхід потрібно застосовувати і в зовнішній політиці.
Це добре видно на прикладі Росії, яка послідовно знищувала власне громадянське суспільство. Але країни демократичного світу тривалий час закривали на це очі. Вони продовжували тиснути руку російському керівництву, будувати газопроводи та вести "business as usual".
Десятиліттями російські війська вчиняли злочини у різних країнах. Але завжди лишалися безкарними.
Світ належно не відреагував навіть на акт агресії та анексію Криму, яка стала першим прецедентом у поствоєнній Європі. Росія повірила, що може робити все, що захоче.
Тепер Росія прагне зламати спротив та окупувати Україну через умисне завдання болю цивільному населенню.
Російські війська цілеспрямовано знищують житлові будинки, церкви, школи, лікарні, розстрілюють евакуаційні коридори, ув’язнюють людей у фільтраційних таборах, проводять примусові депортації населення, викрадають, катують та вбивають на окупованих територіях.
Російський народ буде нести відповідальність за цю ганебну сторінку своєї історії та прагнення силоміць відродити колишню імперію.
Друге. Як почати називати речі своїми іменами?
Люди в Україні як ніхто хочуть миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація. Ми знаходили тіла цивільних людей на вулицях та подвір’ях їхніх будинків після звільнення Бучі. Ці люди не мали зброї взагалі.
Потрібно перестати маскувати відкладені воєнні загрози під "політичні компроміси".
Демократичний світ звик до поступок диктатурам. І тому така важлива готовність українського народу протистояти російському імперіалізму.
Ми не залишимо людей на окупованих територіях на смерть та тортури.
Життя людей не може бути "політичним компромісом". Боротися за мир – це не піддаватися на тиск агресора, а захищати людей від його жорстокості.
У цій війні ми боремося за свободу у всіх її сенсах. І платимо за це найвищу ціну.
Ми, громадяни України всіх національностей, не маємо обговорювати своє право на суверенну та незалежну українську державу і розвиток української мови та культури.
Як люди, ми не маємо узгоджувати право визначати свою ідентичність та самостійно робити свій демократичний вибір.
Кримські татари та інші корінні народи не мають доводити своє право вільно жити на рідній землі у Криму.
Від того, як ми боремося сьогодні, залежить якою буде Україна в майбутньому. Аби у поствоєнній країні, ми могли будувати не хиткі конструкції, а стійкі демократичні інститути.
Цінності – це те, що визначає нашу поведінку не тоді, коли легко, а тоді, коли нам важко. Ми не маємо стати дзеркалом держави-агресора.
Це не війна двох держав, це війна двох систем – авторитаризму і демократії.
Ми боремося за можливість будувати державу, в якій права кожної людини захищені, влада підзвітна, суди незалежні, а поліція не б’є мирні студентські демонстрації на центральній площі столиці.
Ми маємо подолати травму війни і пов’язані із нею ризики на шляху до європейської родини та утвердити вибір українського народу, визначений Революцією Гідності.
Третє. Як забезпечити мир для людей у всьому світі?
Міжнародна система миру та безпеки більше не працює. В’язень сумління, кримський татарин Сервер Мустафаєв та багато інших людей ув’язнені в російських тюрмах через свою правозахисну роботу.
Ми, правозахисники, які багато років використовували право для захисту людей, не маємо жодних правових механізмів, щоб зупинити російські звірства. Тому багато хто із правозахисників були змушені із зброєю в руках захищати те, в що вони вірять. Як мій друг Максим Буткевич, який зараз у російському полоні. Він та інші українські військовополонені, а також усі затримані цивільні мають бути звільнені.
Система ООН, створена після Другої світової війни її переможцями, заклала для окремих країн невиправдані індульгенції.
Якщо ми не хочемо жити в світі, де правила визначають держави із більш потужним військовим потенціалом, то це належить змінити.
Ми маємо почати реформу міжнародної системи для захисту людей від війн та авторитарних режимів. Потрібні дієві гарантії безпеки та поваги до прав людини для всіх держав та їхніх громадян, незалежно від участі у військових блоках, їхнього військового потенціалу чи економічної потужності.
Права людини мають посісти у цій новій системі центральне місце.
І це завдання не тільки політиків. Політики мають спокусу уникати пошуку складних стратегій, що вимагають тривалого часу. Вони часто поводяться так, ніби глобальні виклики самі колись зникнуть. Але правда в тому, що вони тільки загострюються.
Ми, люди, які хочуть жити у мирі, маємо говорити політикам, що нам потрібна нова архітектура світопорядку.
Можливо, у нас немає політичних інструментів, але в нас завжди лишається власне слово та власна позиція. Звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони самі собі думають.
Голос мільйонів людей у різних країнах може змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН.
Четверте. Як забезпечити справедливість усім жертвам війни?
Диктатори бояться утвердження ідеї свободи. Тому Росія намагається переконати весь світ, що верховенство права, права людини та демократія фальшиві цінності. Бо під час війни вони нікого не захищають.
Так, право зараз не працює. Але ми віримо, що це тимчасово. Нам належить розірвати це коло безкарності та змінити підходи до правосуддя за воєнні злочини.
Стійкий мир, який дає свободу від страху та відчуття перспективи, неможливий без справедливості.
Ми досі дивимося на світ через призму Нюрнберзького трибуналу, де воєнних злочинців засудили, лише коли нацистський режим впав. Але справедливість не має залежати від стійкості авторитарних режимів. Зрештою, ми живемо у новому столітті. Правосуддя не має чекати.
Нам потрібно подолати прогалину відповідальності та дати шанс на справедливість усім постраждалим людям. Коли національна система перевантажена кількістю воєнних злочинів. Коли Міжнародний кримінальний суд обмежується кількома вибраними кейсами або взагалі не має юрисдикції.
Війна перетворює людей на цифри. Ми маємо повернути імена усім жертвам воєнних злочинів. Незалежно від того, хто вони, їхнього соціального статусу, виду злочину та жорстокості, яку вони зазнали, і чи цікавиться медіа та суспільство їхньою справою. Бо життя кожної людини має значення.
Право – це жива матерія, яка постійно перебуває в розвитку. Ми маємо створити міжнародний трибунал та притягнути Путіна, Лукашенка та інших воєнних злочинців до відповідальності. Так, це сміливий крок. Але ми маємо довести, що верховенство права працює, а правосуддя існує, бодай і відкладене в часі.
П’яте. Як глобальна солідарність може стати нашою пристрастю?
Наш світ став дуже швидким, надскладним та взаємопов’язаним. Прямо зараз люди в Ірані борються за свою свободу. Люди в Китаї опираються цифровій диктатурі. Люди в Сомалі повертають до мирного життя дітей-солдатів. Вони як ніхто відчувають, що значить бути людьми та відстоювати людську гідність. Від їхнього успіху залежить і наше майбутнє.
Ми відповідальні за все, що відбувається в світі.
Права людини – це про спосіб мислення, про певну парадигму сприйняття світу, яка визначає як людина думає та буде діяти. Вони втрачають значення, якщо їхній захист залишити тільки юристам та дипломатам. Тому недостатньо прийняти правильні закони чи створити формальні інституції. Цінності суспільства все-одно будуть сильніші.
Це значить, що нам потрібен новий гуманістичний рух, який буде працювати із суспільством на рівні сенсів, займатися просвітництвом, формувати масову підтримку та залучати людей до захисту прав та свобод. Цей рух має об’єднувати інтелектуалів та громадянські суспільства різних країн, адже ідеї свободи та прав людини універсальні та не мають державних кордонів.
Так ми зможемо сформувати запит на рішення та спільно долати глобальні виклики – війни, нерівність, наступ на приватність, зміцнення авторитаризму, зміну клімату тощо.
Так ми зможемо зробити цей світ більш безпечним.
Ми хочемо, щоб наші діти не були змушені проходити через війни та страждання.
Ми маємо взяти відповідальність, щоб не перекладати на їхні плечі те, що мусимо зробити ми, їхні батьки. Людство має шанс подолати глобальні кризи та вийти на новий шлях світорозуміння.
Час взяти відповідальність. Ми не знаємо, скільки у нас цього часу.
І оскільки це Нобелівська премія миру під час війни, то я дозволю собі звернутися до людей у різних країнах світу із закликом до солідарності. Ви не маєте бути українцями, щоб підтримати Україну. Достатньо бути просто людиною.